Березень 6, 2016

Становлення театральної премiї «Пектораль»

«Пектораль» ганять, зневажають, критикують, але продовжують з нетерпінням чекати, радіють отримуючи і засмучуються лишаючись поза її номінаціями. Попри гучні кліше, що ними встигла обрости «Пектораль», як то: «театральний Оскар» чи «головна театральна премія країни» – це премія локальна, така, що обіймає лише театральний процес столиці. Загальнонаціональної премії в Україні на даний момент немає. Що теж є великою проблемою. Заради справедливості, треба зауважити, що від часу свого заснування у 1991 році і до тепер – перерви у врученні «Київської Пекторалі» жодного разу не було.

Цього року право проведення урочистої церемонії отримав Київський муніципальний театр опери та балету для дітей та юнацтва. На червону доріжку вийшли номінанти премії і представники театральної спільноти. Каті Осадчої цього разу не було. Власне, і не дивно, адже незважаючи на всі атрибути світської події – червона доріжка, струнний квартет та присутність представників мистецького середовища – атмосфері не вистачало лоску, а подеколи і елементарної елегантності. Особливо комічно виглядали кравецькі манекени-торси у фраках вишикувані уздовж червоної доріжки – асоціативно ця інсталяція відсилала до подій менш урочистих – ярмарків одягу, що інколи проводились у цьому приміщенні.

З чого народжується атмосфера – та ще загадка, над якою варто замислитись. Втім, «Пектораль» повсякчас збирає разом, в одному місці багато яскравих особистостей та презентує широкий перелік гідних уваги та відзнаки творчих робіт – і це без іронії.

Унікальність цьогорічної премії полягає у тому, що у чотирьох номінаціях переміг Київський муніципальний академічний театр ляльок: краща драматична вистава — «Оскар» за новелою Е.-Е. Шмітта, краща режисерська робота — Михайло Урицький, краща вистава для дітей і краща сценографія (Микола Данько) за виставу «Чому довгий ніс у слона», власне, теж за режисури Михайла Урицького. Лялькарі зірвали фестивальний джекпот, що для багатьох стало приємним сюрпризом.

Три нагороди забрала вистава Дмитра Богомазова «Пой, Лола, пой!» Театру драми і комедії на Лівому березі: краща музична вистава, краща чоловіча роль – Олександр Ганноченко, краще пластичне рішення – Олексій Скляренко. Власне, успіх вистав режисера в рамках премії це вже певна стабільність. Дмитро Богомазов на даний момент твердо стоїть на позиціях першості у столичній режисурі. Але іронія у тому, що часто в одну номінацію потрапляють декілька вистав режисера – на даному етапі конкурентів у професії він не має. Тому, Богомазов проти Богомазова – це не жарт.

Третім фаворитом стала вистава «Сталкери» Павла Ар’є, режисер Станіслав Жирков – спільний проект театру «Золоті ворота» та Київського академічного Молодого театру: краща жіноча роль – Ірма Вітовська, краща камерна вистава. «Сталкери» стали фаворитом не лише у членів експертної групи, а й глядачів. Історія написана молодим драматургом Павлом Ар’є про життя у зоні відчуження. В центрі сюжетної композиції жіночий образ старої жінки з сильним характером – Баби Прісі. Під час отримання нагороди за головну жіночу роль Актриса Ірма Вітовська зазначила, що ця роль стала для неї сповідальною – і це не дивно, адже Баба Пріся образ цілком архітепічний для української ментальності.

Вдруге актриса піднялася на сцену за нагородою у номінації «Подія року» за проект «Оскар і Рожева Пані» Івано-Франківського обласного театру імені Івана Франка. Це благодійний проект, який лобіює зміни статусу паліативних хворих для дітей на законодавчому рівні та збирає кошти на створення мобільних бригад паліативної допомоги.

 

Особливо зворушливо виглядало нагородження актриси Олени Хохлаткіної за кращу роль другого плану (вистава «Ліс» Національний академічний драматичний театр імені І. Франка), – рік тому актриса переїхала з Донецька, де довгий час жила і працювала.

У справедливості результатів ніхто з експертної ради сумніву не виказав – лауреати гідні своїх здобутків, результат – середня температура по палаті.  Але хотілося б зробити певні акценти на недоліках організації роботи премії. «Пектораль» розміняла вже третій десяток, але рік за роком авторитет її, на жаль, не зростає. Спробуємо проаналізувати причини цієї тенденції.

Перш за все, у премії абсолютно провальна комунікативна програма, а точніше – порожнє місце там, де вона повинна бути. Це неминуще веде до маргіналізації колись авторитетної відзнаки. Цього року проблема постала особливо виразно у зв’язку з тим, що для більшості охочих потрапити на подію пошук інформації щодо проведення урочистої церемонії перетворився на справжній квест. Окрім сухої анотації на сайті Київського управління культури «Пектораль» не представлена ніде. В це складно повірити, але у премії немає не те що сайту-візитівки, немає навіть сторінки в одній з багатьох соціальних мереж, немає буклету, немає візуальної комунікації, немає нічого.

Відсутність інформаційного супроводу з боку організаторів породжує кволу реакцію преси – журналісти дезорієнтовані внаслідок браку фактажу для оперативних релізів. Навіть ім’я режисера урочистої церемонії складно було дізнатися – голова оргкомітету його не знав. І це особливо образливо з огляду на те, що, власне, драматургія церемонії була на висоті (підкачав лише конферанс). Абсолютно нову якість події надала участь в церемонії творчого об’єднання Apachе Crew, що поєднує харизматичних танцівників різних технік. В результаті детективного розслідування вдалося дізнатися, що режисером дійства був хореограф та соліст «Київ модерн-балету» Олексій Бусько в тандемі з режисером Ларисою Левановою.

Власне сама лише участь в церемонії колективу такого рівня як Apachе Crew є потужним інформаційним приводом та «наживкою» для преси. Але як виявилося не в коня корм. Хореографічні репризи, які заповнювали проміжки між оголошенням лауреатів, відтворювали концепцію діалогу між класичним каноном, сміливістю експерименту та енергією молодого нігілізму. Танцювальний батл під живе виконання «Карміни Бурани» Карла Орфа, класичний балет vs contemporary dance, скрипка і брейк данс – чудово доповнювали одне одного. Побутовий одяг, неформатна яскрава зовнішність, харизма та енергія молодих артистів швидко зруйнували задушливу атмосферу маргінального міжсобійчика, що було повисла – Apachi Crew створили зовсім новий вимір події, за що їм окрема подяка.

Другий «gap», на якому варто наголосити, це закритість роботи експертної групи. Що відбувається за лаштунками «Київської Пекторалі»? Який механізм селекції номінантів? Хто зрештою ці люди, які оцінюють успішність театральних досягнень – для широкого загалу лишається загадкою. У авторитетної думки має бути обличчя. Експертів премії можна було, як мінімум, представити публіці на церемонії.

Для того аби у театральної спільноти було розуміння того, чому результат саме такий як він є, потрібна прозорість селекційного відбору на всіх етапах. Адже премія це не рішення одного вечора, це результат довготривалої роботи. Усвідомлення цього треба виховувати у діалогічних стосунках з глядацькою аудиторією та професійною спільнотою. Так виникає довіра і створюється авторитет. В той час як номінанти вискакують як чорт із табакерки в день урочистої церемонії. Чому ці, а не інші? В даному випадку ізольованість процесу інспірує містифікації та недовіру до об’єктивності результату. На цьому ж наголошують деякі експерти.

Сергій Васильєв

театральний критик, куратор, співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва, член експертної групи

 

Мені здається, що недооцінений «Ліс» Дмитра Богомазова театру ім. І. Франка. Це робота найвищого класу, яких у нас мало. Також, на мою думку, недооцінений спектакль «Однорукий» в Молодому театрі, дуже хороша режисерська робота. Цей спектакль відкрив нову якість театру. Також, йде МакДонах в театрі «Золоті ворота» – «Королева краси, або Перед смертю не надихаєшся». Я не можу сказати, що це спектакль моєї мрії, але там прекрасна робота Олександра Яреми, ексцентрична, дуже стильна і при цьому непомічена. Багато залишилося непоміченим. Я дуже радий за лялькарів в цьому році. Але, на мою думку, «Оскар» є кілька переоціненим спектаклем. Не все в результатах мене влаштовує, але це думка більшості, і з цим нічого не поробиш. Деякі експерти ігнорують ряд вистав лише тому, що в них звучать лайливі слова. Через це дуже багато цікавих роботи залишаються поза увагою глядачів. Ми забули одну дуже важливу річ, пов’язану з цією премією, яка останні роки сприймається як міжсобойчик з роздачею сувенірів. Насправді, вона вигадувалася не для того щоб порадувати нас самих, а для того, щоб підняти престиж театру в очах суспільства. Я вважаю, що потрібно публікувати не тільки імена лауреатів, а й всі списки номінантів, починаючи з першого туру голосування. Премія повинна працювати для публіки. Вона повинна показувати, що ось, подивіться, скільки у нас хороших артистів, і це буде список в 30-40 чоловік, різні роботи, будуть названі близько двадцяти вистав. Потрібно займатися пропагандою цих вистав, робити обговорення. Адже не випадково були придумані етапи премії – кожен етап це привід для медіа-події. Таким чином, інформація про театр буде приходити до глядача, до тієї людини, яка посперечається або погодиться з думкою експертів, але вона буде залученою до театрального процесу.

 

Олег Вергеліс

театральний оглядач «Дзеркало тижня»

 

Цьогоріч я не учасник експертноі групи, а лише добрий спостерігач (бо займався театральною премією газети). І колись казав, і зараз кажу, що «Пектораль» треба зберегти як одну з традиційних премій, попри критику та інші негаразди. «Пектораль» має бути під «патронатом» департаменту культури і київської спілки театральних діячів – зовні (вони співзасновники). А от внутрішня робота (номінаціі, перегони, обговорення) – виключно прерогатива експертної групи, її голови. Аби ні у кого не було натяків на конфлікт інтересів (на перетягування канату у певний бік)… Цьогорічні номінанти і переможці – чудові. Різні. Іноді несподівані. Але сам пасьянс попередніх кращих «п’ ящірок» – показовий. Там відображення процесів «живого театру». Того театру, який приваблює сучасного глядача на кращих виставах Молодого Театру («Зачарований», «Сталкери», «Однорукий»), Театру на Лівому березі Дніпра («Лола»), «Золотих Воріт», наших прекрасних лялькарів. Скромна «квота» у такому пасьянсі продукції Національних театрів також показова. Як бачимо, далеко не все вирішують їхні бюджети та розгалуджені штати… І, можливо, тому президент України напередодні Дня Театру йде з сім ‘єю і квітами вітати, скажімо, не Нацоперу (чи інші Національні), а театр муніципальний, тому що він сучасний і динамічно розвивається. І якщо «Пектораль» відображає динаміку розвитку сучасного театру – значить, сама «Пектораль» живий проект.

 

Ірина Чужинова 

театральний критик, заступник головного редактора журналу «Український театр», член експертної групи

 

Якщо чесно, то результати «Київської пекторалі-2015» на 95% співпадають із моїм особистим рейтингом. Хоча мені шкода, що серед цьогорічних номінантів нема, скажімо, режисерів Максима Голенка («Королева краси, або Перед смертю не надихаєшся» Мартіна Макдонаха) і Тамари Трунової («Як двоє бідних румунів польською розмовляли» Дороти Масловської). Багато років всі говорять про реорганізацію премії «Київська Пектораль». При цьому діапазон думок: від «закрити», до «зробити всеукраїнською». Звісно, у цієї премії є багато чого, що потребує вдосконалення і адаптування під 2016 рік. Проте мене особисто бентежить, що «Київська Пектораль», яка свого часу була придумана саме для промоції та популяризації театру, цю місію не виконує. Мені видається, треба докласти максимум зусиль, аби зробити «Київську Пектораль» важелем впливу на цікавість людей до театру як мистецтва. Інакше — нащо потрібна ця премія? Аби був привід для цехових пліток, «разборок» та образ?

Для цього, як мені видається, вся робота премії протягом року має бути прозорою та гучною. Відкриті зустрічі з усіма, хто хоче почути аналітичні враження від фахівців; дискусійні панелі, де можна було б озвучити та обговорити питання чи проблеми, зауважені в загальній ситуації роботи київських театрів; коментарі експертів у форматі прес-конференцій у таких просторах як УНІАН. У «Київської Пекторалі» має нарешті з’явитися сайт, аккаунти у соцмережах, канал на YouTube – словом, будь-які сучасні засоби для спілкування із широкою аудиторією.

Взагалі, дуже хотілося б побачити, як ця премія розвивається, трансформується, адаптується до нових театральних реалій. Інакше мине ще кілька років і для нового покоління митців вона перетвориться на справжній релікт – такий собі сувенір із 1990-х, не більше.

 

 

Лауреати премії «Київська Пектораль» 2016 року

 

«Краща драматична вистава»

«Оскар» Е.-Е.Шмітта, режисер Михайло Урицький (Київський муніципальний академічний театр ляльок)

 

«Краща музична вистава»

«Пой, Лола, пой!» А. Чепалова за мотивами роману Г. Манна, режисер Дмитро Богомазов (Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра)

 

«Краща вистава для дітей»

«Чому довгий ніс у слона» Р.Кіплінга, режисер МихайлоУрицький (Київський муніципальний академічний театр ляльок)

«Краща камерна вистава»

«Сталкери» П.Ар’є, режисер Станіслав Жирков (спільний проект Театру «Золоті ворота» та Київського академічного молодого театру)

 

«Краща режисерська робота»

Урицький Михайло, «Оскар», (Київський муніципальний академічний театр ляльок)

 

«Краща чоловіча роль»

Ганноченко Олександр (Гнус), «Пой, Лола, пой!» (Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра)

 

«Краща жіноча роль»

Вітовська Ірма (Баба Пріся), «Сталкери» (спільний проект Театру «Золоті ворота» та Київського академічного молодого театру)

 

«Краща чоловіча роль другого плану»

Суржиков Дмитро (Мервін), «Однорукий» (Київський академічний молодий театр)

 

«Краща жіноча роль другого плану»

Хохлаткіна Олена (Уліта), «Ліс» (Національний академічний драматичний ім. І.Франка)

 

«Краща сценографія»

Данько Микола, «Чому довгий ніс у слона» (Київський муніципальний академічний театр ляльок)

 

«Краще музичне оформлення»

Полянський Тимур, «Він та вона» (Київський академічний драматичний театр на Подолі)

 

«Краще пластичне вирішення вистави»

Скляренко Олексій, «Пой, Лола, пой!» (Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра)

 

«Кращий акторський дебют»

Олійник Дмитро (Мітя), «Мітіне кохання: щоденник» (Театр «Золоті ворота»)

 

«Кращий режисерський дебют»

Кон Сергій, «Лялька. Нова історія Коппелії» (Київський муніципальний театр опери та балету для дітей та юнацтва)

 

«Подія року»

«Оскар і Рожева Пані» благодійний проект створений з метою збору коштів на впровадження в Україні доступної системи паліативної допомоги для тяжко хворих дітей режисером Ростиславом Держипільським та актрисою Ірмою Вітовською.

 

«За особливий внесок у мистецтво»

Дмитро Семенович Чайковський, видатний театральний режисер і педагог.

Особлива відзнаку отримав ТЮЗ на Липках за організацію збору коштів на лікування актора Тараса Мельничука.

 

 

http://cultprostir.ua/uk/post/v-kiyevi-vruchili-golovnu-teatralnu-premiyu-ukrayini

DIRECTED BYlorem vestibulum
WRITTEN BYFusce pulvina & Nam cursus

FILMSTUDIONAME PRESENTSAN Fusce suscipit PRODUCTIONA laoreet a PICTURE lobortis neque CASTINGBY risus vulputate COSTUMESBY enim leo PRODUCTIONDESIGNER libero tortor DIRECTOROFPHOTOGRAPHY gravida tellus MUSICBY endrerit sagittis EDITEDBY Maecenas dictum EXECUTIVEPRODUCER tincidunt lobortis PRODUCEDBY Cras pellente STORYBY vitae pelle SCREENPLAYBY Duis accumsan WRITERDIRECTEDBY Nam purus