Березень 6, 2016

Відгуки митців про «Пектораль»

Відгуки митців про «Пектораль»

Про премію Едуард Митницький в книжці «Знать, для чего живешь…»

З інтерв’ю журналістки Олени Францевої в газеті «Известия в Украине» 7.04.11р.

– С чем связано ваше столь спокойное отношение к театральной премии?

– Я благодарен. Состав экспертов мне неизвестен. Прежде, помню, в экспертную группу «Пекторали» входили  Ермакова, Заболотная, Липковская, Гайдабура, Жежера, Веселовская… Все они – мастера, талантливые люди.

Вообще поощрение «Пекторалью»способно спровоцировать новый толчок в жизни творческого человека. Но не единожды бывало, накануне вручения «Пекторали» звонили мне и поздравляли, а утром из газет я узнавал, что премию присудили другому… Игры прежних «кураторов» … В связи с «Пекторалью» пытаюсь разгадать загадку: может ли быть «лучшая режиссура» при не « лучшем спектакле»?

Может быть, режиссерская концепция – гениальна, а актеры подкачали…

– Тогда уже не лучшая режиссура. Квинтэссенция режиссуры в качестве работы артиста. Это главное. Можно обойтись без света, музыки, декораций – только без актера нельзя, а его «делает» режиссер. Он создает партитуру, формирует мышление, дозирует выдачу… Словом, управляет всеми процессами. Потому-то эти номинации не могут существовать порознь. Мы живем в жуткое время, в жутком мире, потому и «Пектораль», возможно, имеет такой же  несовершенный вид. Все, что делается вокруг (это уже не о «Пекторали», настраивает людей против власти.

 

Про премію «КиївськаПектораль» розмірковують  минулорічні номінанти.

За матеріалами газети «Культура і життя» 2011р.

ДМИТРО ТОДОРЮК, режисер вистави «Перси Тіресія» в Муніципальному театрі опери і балету для дітей та юнацтва

Я ніколи за нагородами не га­нявся. Вважаю, що треба робити те, що хочеш і що вмієш. І робити це професійно, вдосконалюючи свою майстерність. Але мені дуже приємно бути серед номі­нантів на Київську Пектораль. У нас в Україні дуже мало театральних фестивалів, а номінуватися на головну нагороду (я вважаю її найголовнішою в театральному середовищі країни) – це досить вагома річ. Таке визнання підштовхує творити далі, не зупинятися. Схвалення, безперечно, важливе як глядацьке, так і професійне. Річ у тім, що під­тримка професіоналів є важливою для подальшої роботи в Україні. Бо коли ти просто молодий хлопець, тебе ніхто не знає, то дуже важко знайти майданчик, де міг би ставити свої вистави. І зовсім інша річ, коли твоя робота набуває певного розголосу, підкреслюється як важлива і гідна подія. Після цього до режисера виявляється більше інтересу і довіри. А любов глядачів дуже часто йде в ногу із визнанням професіоналів. Бо коли вистава дійсно гарна, то її люблять і гляда­чі, і критики.

 

ОЛЕКСАНДР БОНДАРЕНКО,

актор, вистава «1001 пристрасть» у Національному театрі імені Лесі Українки

Премії – це дуже приємно, осо­бливо Пектораль. Я ще біля вито­ків стояв, коли все тільки почина­лося, 13 років тому. Був номінантом першої Пекто­ралі, через кілька років знову номінувався. Загалом визнання – це приємно. Такі маленькі радощі пови­нні бути в житті. Для мене схвалення професіонала­ми і глядачами є рівноцінним. Звичайно, щодня ми граємо не для професійних критиків, а для глядача. Отримання цієї премії – це натхнення, що запалює бажання творити щось нове, щось цікаве. Мене номінують за чеховську роботу, а в принципі це самостійна робота. Це моє бачення цього твору, тому дуже приємно, що і глядачі, і критики оцінили мій доробок.

 

КАТЕРИНА ЧЕПУРА, режисер вистави «Дорогу красі» в Націо­нальному театрі ім. Івана Франка

Безперечно, кожен режисер хоче отримати Пектораль, на що я, чесно кажучи, мало сподіваю­ся. Тому, що це фактично моя перша робота у професійному театрі.

А до професійного визнання я спокійно ставлюся. Мені подобається ставити вистави, і це хви­лює найбільше. Нагорода для мене може визна­чити перспективи закріпитися в театрі. Тому що насамперед хочеться бути саме практикуючим режисером. Напевно, це додасть якихось бонусів. Більше перспектив я навряд чи в цьому бачу.

Визнання глядачів для мене є вирішальним. У моїй виставі є один прийом, який використовую. Люди, які мають безпосереднє відношення до теа­трального мистецтва, кажуть, що він не підходить. Разом із тим, більшість глядачів вважають цей прийом дуже класним. Насамперед я прислуховуюсь до глядачів. Звичайно не менш важлива й думка критиків, тому що вони можуть зауважити те, чого я можу не помітити. Я закінчила університет два роки тому і те, що потрапила в те­атр, вважаю неймовірною радістю. Тому Пектораль є підтвердженням того, що насправді можу займатися театральним мистецтвом, що я на своєму місці. Ця нагорода має вагу саме в цьому контексті.

ОЛЕГ ДРАЧ, актор, вистава «Серенада Полішинеля» в Національному театрі ім. Івана Франка

Я не орієнтований на якісь здобутки, тому що для мене головне – процес. Але, звичайно, визнання людей, які розуміють, що таке сучасний український театр багато значить для актора чи режисера. Премія – річ абстрактна. Із одного боку, це відправна точка, яка тебе тримає і якій треба від­повідати і в наступних роботах. Але з іншого – це певний енергетичний поштовх, що спонукає далі займатися своєю професією і розкривати себе в театральному мистецтві.

Я вважаю, що премія є відгуком на роботу акто­ра, режисера чи людини мистецтва. Вона дає на­снаги на подальшу роботу.

Хоча ця нагорода, як і все на нашій землі, має свою тему і контртему. Контртемою є хибне сприй­няття, що ось вже маю премію, я вже чогось досяг. І ці поняття «я чогось досяг» дуже ілюзорні. Бо досягати чогось у своїй майстерності треба щодня, на кожній репетиції, на кожній виставі. Тому я до нагороди ставлюся з повагою і дуже обережно. Тобто намагаюся не мріяти про неї. Але скажу правду – хочу отримати премію.

Те, що твою роботу визначають театральні критики, свідчить, що ти є в контексті національного театрального процесу. Що ти не є десь на маргіналах. Це теж дуже важливо, бо дуже часто актори почуваються самотніми. Думаю, насамперед важливим є визнання у професійному середови­щі. Бо глядач завжди керується симпатіями, які є поза професійним простором. Тому мені більше імпонує визнання професіонала.

АНДРІЙ БІЛОУС, режисер вистави «Щастя» в Новому драматичному театрі на Печерську

Я вже маю дві Пекторалі. Ще двічі був номінований. Як пока­зує життя, пекторальна комісія не помиляється – вистави, що були відзначені, мають успіх у глядачів і вже багато років збирають повні зали. Коли тебе хвалять родичі і друзі – це приєм­но. Коли незнайомі люди – дуже приємно. Та коли ти отримуєш визнання міста, країни, в яких живеш, звідки не втік туди, де солодше, то бодай на якийсь час знаходиш сенс у необхідності терпіти мізерну зарплату, відсутність житла і все те, що називається нашим буттям. У такі хвилини перебуваєш у поло­ні ілюзії, що робиш те, що потрібно твоїй державі. Звичайно, це банальна психологічна пастка, якою вміло користувалися ще за радянських часів, роз­даючи подяки, вимпели та грамоти, але потрапляти в неї дуже й дуже приємно. Я не знаю театральної людини в Києві, яка б не хотіла отримати Пекто­раль. Я згадую себе студентом – тоді Юра Одино­кий отримував, здається, на той час шосту чи сьому Пектораль. Я сидів у залі, на гальорці театру Франка і думав: «Треба просто робити свою справу. Пра­цювати треба». А за рік я вже стояв на тій же сцені і отримував Пектораль за найкращий дебют. Щоразу на церемонії вручення гальорка вщент заповнена студентами. Можливо, хтось із них думає так само.

DIRECTED BYlorem vestibulum
WRITTEN BYFusce pulvina & Nam cursus

FILMSTUDIONAME PRESENTSAN Fusce suscipit PRODUCTIONA laoreet a PICTURE lobortis neque CASTINGBY risus vulputate COSTUMESBY enim leo PRODUCTIONDESIGNER libero tortor DIRECTOROFPHOTOGRAPHY gravida tellus MUSICBY endrerit sagittis EDITEDBY Maecenas dictum EXECUTIVEPRODUCER tincidunt lobortis PRODUCEDBY Cras pellente STORYBY vitae pelle SCREENPLAYBY Duis accumsan WRITERDIRECTEDBY Nam purus