Березень 2, 2018

Безпритульні «янголи». Театр на Липках випустив прем’єру вистави «Місто»

ГАЗЕТА «ДЕНЬ», 21 грудня, 2017 – 10:22

 

Інсценізація та постановка Артура Артименьєва за однойменним романом Валер’яна Підмогильного (1901—1937 рр.). Жанр спектаклю визначено як «ілюстрації до роману».

Вартий поваги вже сам вибір матеріалу: блискуча київська проза, яку ще ніхто не брався вивести на сцену. Артименьєв, здається, хотів зберегти в усій послідовності сюжет книжки Підмогильного, через те вистава вийшла на три дії з двома антрактами. Однак тут є пастка, типова для інсценізацій: чим старанніше «проходиш» книжку епізод за епізодом, тим поспішніше доводиться працювати на сцені, щоб укластися в хронометраж звичайної вистави. Ця поспішність буквальна: актор Любомир Валівоць, що грає Степана Радченка, головного героя, протягом вистави пробігає по сцені відстань, мабуть, не меншу, ніж від Подолу до Університету і назад. Інакше як бігом, неможливо «відмітитися» в усіх епізодах спектаклю. Цей рух підкреслено й сценографією Олексія Вакарчука — величезне колесо від пароплава, що символізує тут «колесо історії», а водночас натякає на «білку в колесі». Втім, спортивна рухливість головного героя надає виставі динамічності й легкості, що важливо для видовища на цілих три дії. Але поспішність водночас призводить до ескізності та спрощення роману. Він у сценічній версії нагадує повчальне оповідання М.Коцюбинського «Маленький грішник», де герой потрапляє в компанію поганих хлопців. Але ж у В.Підмогильного герой передусім потрапляє в погану компанію до самого себе!

Це історія талановитого егоїста 1920-х, котрий намагається за всяку ціну вискочити на гребінь хвилі. Певне спрощення є й у тім, що режисер ототожнює Степана Радченка з самим Підмогильним. У фіналі вистави Радченко потрапляє під лопасті згаданого колеса історії. Тобто він, як і В.Підмогильний, поповнив лави жертв «Розстріляного Відродження». Хоча вони зовсім не тотожні.

Радченко в романі — більше функціонер, а не творець. В тім і драматизм, що В.Підмогильний вгадав у Радченкові не себе, а свого майбутнього вбивцю. А театр наполягає на тім, що Радченко — передусім літератор. Для переконливості він іноді вибігає на авансцену і щось шкрябає на папері. Мовляв, я письменник, бачите — пишу! А якби він був дантистом, то що — мусив би клацати перед публікою обценьками? При тім Любомир Валівоць грає справді симпатичного хлопця, такого собі простодушного «янгола», що збився з праведного шляху в лабіринтах Міста. Один із тих, хто збив його з путі, — поет Вигорський (актор Сергій Кучера). Ця фігура теж спрощена. Якщо в романі він справді оригінальний філософ і поет, то тут — лише безтурботний любитель пива, життєрадісний клоун з усмішкою по вуха. Найменше спрощені у виставі дві ролі. Це, передусім, Тамара-Мусінька (актриса Інна Бєлікова) — в ній є той драматизм, що його неможливо зіграти на бігу. Бєлікова ніби зупиняє шалену круговерть і дає роздивитися на свою героїню й поспівчувати їй. Так само драматична Зоська (актриса Христина Микитин) — безпритульний «міський янгол», чий хриплуватий самотній голос відлунює тобі у вухах ще довго після спектаклю…+

Іван БАБЕНКО

Рубрика: 

Культура

Газета: 

№231, (2017)

DIRECTED BYlorem vestibulum
WRITTEN BYFusce pulvina & Nam cursus

FILMSTUDIONAME PRESENTSAN Fusce suscipit PRODUCTIONA laoreet a PICTURE lobortis neque CASTINGBY risus vulputate COSTUMESBY enim leo PRODUCTIONDESIGNER libero tortor DIRECTOROFPHOTOGRAPHY gravida tellus MUSICBY endrerit sagittis EDITEDBY Maecenas dictum EXECUTIVEPRODUCER tincidunt lobortis PRODUCEDBY Cras pellente STORYBY vitae pelle SCREENPLAYBY Duis accumsan WRITERDIRECTEDBY Nam purus