Березень 16, 2018

Кальдерон біля… мікрофона

Перша прем’єра нового сезону столичних франківців — «Життя — це сон»

П’єсу Педро Кальдерона поставив Андрій Приходько. Хоча твір написаний майже 400 років тому, але звучить сучасно. Король Басиліо боїться, що його син Сехісмундо стане тираном. Так йому пророковано. Тому тримає сина у вежі, на відлюдді. А потім, щоб перевірити істинність пророцтва, бере й саджає принца на трон, де той справді поводиться по-свинськи. Тоді Сехісмундо повертають назад у вежу й кажуть, що трон і корона — то був його лише сон… А ці демократичні експерименти обертаються війною — і вже не уві сні, а наяву. Та все закінчується добре, але за королем і принцом явно маячать тривожні тіні Ліра й Гамлета…

Отже, і п’єса гарна, і взаємини з нею в А.Приходька особливі: він ставить її вже втретє (Театр ім. Є. Вахтангова, 1996, Культурно-мистецький центр НаУКМА, 2004). Ця пристрасть варта поваги, і спектакль хочеться полюбити ще до перегляду. Та здається, що режисер цього разу ухилився від нашої любові. Він гранично карнавалізував п’єсу. Це його право. Але схоже, що тут Андрій Приходько перебрав міру. На перший план виступає аж надто агресивна зовнішня динаміка, за якою губиться блискучий текст Педро Кальдерона. Губиться, хоч і не скажеш, що його не чути, бо всі постійно кричать! І той крик підсилено мікрофонами, що спрацьовують як міліцейські мегафони — не важливо, що сказано, головне — аби голосно. Дехто з досвідчених акторів (Володимир Ніколаєнко — Басиліо чи Олексій Паламаренко — Клотальдо) намагається бодай технічно артикулювати слова своїх персонажів, але ясності словам від того не додається. Так буває, коли цієї ясності не вистачає в самому задумі постановки. Натомість у нас перед очима багато нарочитої пластики, оманливо-багатозначних інтонацій та пауз. І ще чого тут багато — то це реквізиту. В якусь мить собі думаєш: як усе те добро, що його виносять на сцену, вміщається за кулісами?! Масовка не ходить з порожніми руками: несуть хоругви, прапори, глечики, кошики з квітами, щити, сувої пергаменту і всяку всячину, і все це треба іноді множити на п’ятнадцять, бо в масовці якраз півтора десятка душ. Ну, нехай усе це буде, одначе прикро, що й актори існують у цій галасливій пантомімі теж, як така собі жива бутафорія, рухомий натюрморт. Зрідка — інакше.

Приміром, на початку другої дії є чудовий тихий діалог між Астольфо (Іван Янченко) і Росаурою (Катерина Кусенко), вони молодці, вони здатні знайти інтимну істину, і на них хочеться дивитися, але це триває недовго, бо знову беруть верх мегафони. Ми майже не бачимо облич, які важливо бачити. В ролі принца Сехісмундо — Богдан Буйлук. Якийсь час ми можемо оцінювати його непогані вокальні дані, а сам актор доступний очам лише як ефектний силует у театрі тіней — тонкий, видовжений, мов на полотнах Ель Греко. А коли принц нарешті спускається в зал на відстань простягнутої руки — то виявляється схожим на розгубленого тюгівського хулігана-семикласника. Навряд чи це режисером «так задумано», радше — недодумано…

Ми можемо не любити сучасних принців-мажорів, але такий принц явно нижчий від рівня уявлень Кальдерона. За що Андрієві Приходьку все-таки подяка — за те, що після вистави приходиш додому і з насолодою перечитуєш чудову п’єсу «Життя — це сон».

DIRECTED BYlorem vestibulum
WRITTEN BYFusce pulvina & Nam cursus

FILMSTUDIONAME PRESENTSAN Fusce suscipit PRODUCTIONA laoreet a PICTURE lobortis neque CASTINGBY risus vulputate COSTUMESBY enim leo PRODUCTIONDESIGNER libero tortor DIRECTOROFPHOTOGRAPHY gravida tellus MUSICBY endrerit sagittis EDITEDBY Maecenas dictum EXECUTIVEPRODUCER tincidunt lobortis PRODUCEDBY Cras pellente STORYBY vitae pelle SCREENPLAYBY Duis accumsan WRITERDIRECTEDBY Nam purus