Березень 16, 2018

«Я НАРОДИВСЯ НАЙБЛИЖЧЕ ДО КІНЦЯ СВІТУ…»

На початку травня в Маріуполі, для кількох сотень бійців АТО, було вперше показано незалежний театральний проект «Посттравматична рапсодія». Згодом спектакль повторили на Камерній сцені столичного театру імені Івана Франка.

Що являє собою цей проект ? «Посттравматичну рапсодію» створили двоє дилетантів. Виставу поставив Вадим Дишкант, відомий театральний критик, що віднедавна пробує себе в режисурі. А п’єсу написав Дмитро Корчинський, теж людина дуже відома, хоч і не з театрального середовища. Як для дилетанта, п’єса цікаво задумана й досить вправно зроблена. Щось подібне на нашій сцені рано чи пізно мусило б з’явитись – як спроба пояснити нам нашу нинішню війну.

Якщо коротко – сюжет такий.Влітку 2014 року з-під Іловайська відступає молодий хлопець Сашко, боєць добровільного батальйону «Донбас». На шляху йому зустрічаються різні дивні люди, що опинилися в тих самих краях завдяки зміщенню часу. Це, скажімо, давньокиївський князь Всеволод Мстиславич, що вижив у битві з монголами на річці Калці. Потім козацький гетьман Петрик, який колись дружив з татарами проти москалів. Далі, сидячи на кулеметній тачанці, з’являється сам Нестор Махно. І нарешті – генерал вермахту фон Манштейн, який колись тримав оборону проти червоних під Маріуполем. Зрозуміло, що всім цим людям є про що поговорити, адже ніхто з них не знає, що було «після них». Знає – тільки Сашко. Він чимось схожий на поета Сергія Жадана. От Сашко їм усе й розповідає, бо, як він каже, «я єдиний з вас усіх, хто народився найближче до кінця світу». Власне, п’єса про те, що війна у цих багатостраждальних краях триває не три роки, а цілих 700 літ, починаючи від битви на Калці.

Дуже непросто розповісти нашу заплутану українську історію отак-от – популярно й зрозуміло, у вигляді доступної пригоди кількох героїв. Корчинському це вдалося. Сам він не без іронії каже, що ця п’єса – така собі театралізована «політінформація». Втім, автор засвідчив непогане відчуття законів сцени. Згаданий прийом розпитування, коли персонажі не знають, що було «після них», діє на публіку безвідмовно, глядачам перехоплює дихання, бо в якийсь момент ти усвідомлюєш, що такі діалоги можуть відбуватися тільки на тому світі. При тім вони подані легко й дотепно, іноді – на грані естрадної репризи (як тоді, коли Сашко бесідує з Манштейном про Євросоюз та про фрау Меркель).

Певну умовність п’єси сприймаєш не одразу, але вже десь після появи Нестора Махна ти починаєш любити весь цей авторський задум – як свій власний, і азартно-ревниво ставишся до промахів постановки. Приміром, дратує убого-нав’язливе оформлення – камуляжна тканина і маскувальні сіті, й живописний струмочок клюквеної крові на чолі солдата – все це вже не раз бачено в спекулятивних виставах «про АТО», та й раніше, в пізньорадянських спектаклях «по случаю дня побєди». Зрозуміло, що незалежний проект – небагатий фінансово,  але подібне оформлення дешеве передусім в естетичному сенсі. Між іншим, у виставі була одна чудова метафора, що варта більше, ніж уся камуфляжна бутафорія.  Це той момент, коли троє героїв вирушають в дорогу. Кожен сідає верхи на автомобільну покришку, поставлену сторчма. Покришки добре пружинять, через те кожен з хлопців схожий на старовинного козака-вершника, але ж ці колеса водночас нагадують тобі й про сучасну мотопіхоту, й про легендарні шини Майдану, тобто, картинка стає багатовимірною й багатозначною.

У виставі зайняті також переважно початківці. Четверо з них – студенти старших курсів Київського театрального університету імені Карпенка-Карого. Це Назар Борушок, який грає Сашка, Максим Зерко (князь Всеволод), Владислав Фуківський (гетьман Петрик та ад’ютант Манштейна), Дарина Дишкант (у неї кілька ролей, в тім числі Монгол, Драгун і Махно). Ще троє виконавців вийшли на сцену вперше в житті. До того вони воювали на Донбасі й належать до «Братства» Корчинського. Це Аттила Селлет-Довженко (Москаль, Манштейн) і Віталій Чорний (Бородань, Бродник) та Максим Михайлов (Гундемарк). Найдосвідченіший з тих, кого ми бачимо на сцені – знаменитий музикант Тарас Компаніченко, саме в його вокально-музичному супроводі йде вистава. А в фіналі Компаніченко і всі актори співають разом «Кіріє елейсон» А потім, невпевнено приєднується весь глядацький зал.

Дмитро Корчинський розповів, що виставу найближчим часом збираються показати в кількох містах Галичини, в Одесі та на Луганщині.

Віталій Жежера.

DIRECTED BYlorem vestibulum
WRITTEN BYFusce pulvina & Nam cursus

FILMSTUDIONAME PRESENTSAN Fusce suscipit PRODUCTIONA laoreet a PICTURE lobortis neque CASTINGBY risus vulputate COSTUMESBY enim leo PRODUCTIONDESIGNER libero tortor DIRECTOROFPHOTOGRAPHY gravida tellus MUSICBY endrerit sagittis EDITEDBY Maecenas dictum EXECUTIVEPRODUCER tincidunt lobortis PRODUCEDBY Cras pellente STORYBY vitae pelle SCREENPLAYBY Duis accumsan WRITERDIRECTEDBY Nam purus