Липень 3, 2020

Соціальна дистанція як… художній засіб

Столичні франківці представили «Украдене щастя» — першу прем’єру після послаблення карантину


Цієї події шанувальники Мельпомени чекали три місяці! І от нарешті  Національний театр ім. І. Франка відновив свою роботу після карантину, спричиненого COVID-19, і три вечори підряд можна побачити сучасне сценічне прочитання української класики —  драму  «Украдене щастя»,  яку  поставили: режисер  Дмитро Богомазов,  сценограф Олександр Друганов, оригінальну музику написав Олександр Кохановський. 

1 липня глядачі, з масками на обличчях,   почали збиратися у скверику франківців  ще задовго до початку вистави, жваво обговорюючи, що нарешті театр відкриває свої двері після довгої паузи, та гадаючи, якою буде нова вистава? 

— Я сьогодні йшла до театру, як на довгоочікуване побачення, — каже Валентина Семко театралка зі стажем, — кілька разів заходила на сайт, аби пересвідчитись, що показ відбудеться. Я не пропускаю ні однієї прем’єри! 

 Підтримати колег прийшли й  франківці, які не заняті у цій постановці, зокрема, Василь Мазур, Олексій Петухов, Анжеліка Савченко,  Олег Шаварський, Дмитро Чернов, як глядач  у партері, сидів й Олександр Ярема, який гратиме у наступних показах роль Миколи, а також режисер Дмитро Чирипюк та інші (через маски важко було впізнати багатьох митців). Актори зізнавалися, що дуже скучили за сценою і відчувають піднесення, що нарешті з’явилася можливість знову працювати, відчувати дихання залу… 

Як тільки пролунав дзвоник, публіка почала заходити до театру і виникла черга, бо  у всіх глядачів вимірювали температуру.

Зал виглядав незвично — була витримана санітарна дистанція, рекомендована МОЗ, і  крісла, один від одного, відділяли  біло-червоні стрічки, всі глядачі були у масках. Квіти не дозволяли пронести до залу, їх адміністратори просили залишити у фойє та підписати кому з акторів вручити, коли букети дезінфікують… 

Перед початком дійства на сцену вийшов Михайло Захаревич, генеральний директор-художній керівник  Національного театру ім. І. Франка і звертаючись до присутніх подякував усім, що придбані кілька місяців тому  квитки  не здавали у касу, бо вірили, що настануть кращі часи, і як тільки послаблять  карантин, то прем’єра «Украденого щастя» відбудеться.   Театр гратиме вистави з дотриманням соціальної дистанції та всіх рекомендацій МОЗ. Аби ви почували себе в безпеці, показ деяких вистав ми  розділити на декілька днів (1, 2  і 3 липня).

—  Цю поставку ми готували   до  100-річчя нашого театру. Мали  чимало масштабних планів, щоб відмітити цю знакову дату, зокрема, хотіли провести  міжнародний фестиваль,  але пандемія коронавірусу все поламала, — підкреслив Михайло Васильович. —  Втім, ми радіємо, що одна з найпопулярніших в українській літературі та найбільш знакова п’єса Івана Франка «Украдене щастя» знову повертається  на франківську сцену. Це вже буде четверта версія цього знакового твору! Нагадаю,  перша прем’єра відбулася у далекому  1940 р. у постановці фундатора нашого театру Гната  Петровича Юри (завдяки кіноверсії, в тому числі) ця  вистава стала канонічною. Легендарною стало виконання головних ролей Наталією Ужвій, Амвросієм Бучмою і Віктором Добровольським. У 1956 році відбулося поновлення «Украденого щастя», до вистави увійшли  такі популярні  актори, як Дмитро Мілютенко, Ольга Кусенко, Михайло Задніпровський, Галина Яблонська.

У 1979 р. для свого дебюту на сцені франківців, як художнього керівника, Сергій  Володимирович Данченко обрав саме «Украдене щастя» із Богданом Ступкою у ролі Миколи Задорожнього. Вистава витримала понад 300 аншлагів (!), представляла українське сценічне мистецтво на численних фестивалях та форумах, побувала у гастрольних турне у Грузії, на Далекому Сході, Білорусії, Австрії, Німеччині. Для багатьох акторів: Степана Олексенка, Віталія Розстального, Марини Герасименко, Лариси Хоролець, Валентини Плотнікової, Ірини Дорошенко, Володимира Нечепоренка участь у цій виставі стала доленосною. Можна сказати, що майже всі франківці (у різних ролях) пройшли через цю виставу.

Нова версія головного режисера нашого театру  Дмитра Богомазова, принципово відрізняється від багатьох знаних інтерпретацій. Пропонуючи сучасну за своєю сценічною лексикою виставу, постановник відходить від соціально-побутових, етнографічних подробиць. Історія трикутника Микола — Анна — Михайло трансформована  у багатошарову психологічну притчу… 

Дійство глядачів причарувало! Це вийшла вистава європейського ґатунку, з поліфонічною сценографією-трансформером, потрясаючою майстерністю всієї акторської команди, особливо виконавців головних ролей: Олександра Печериці (Микола Задорожній), Тетяни Міхіної (Анна) і Дмитра Рибалевського (Михайло Гурман).    

P.S. Вже за місяць (5 серпня) у  Національному театрі ім. І. Франка відбудеться наступна  прем’єра вистави «Крум» за твором сучасного ізраїльського драматурга Х. Левіна у постановці молодого режисера Давида Петросяна, а потім глядачі побачать легендарного «Сірано де Бержерака» (до  п’єси французького класика Ростана звернувся знаний режисер Юрій Одинокий)


«Я бачив дивний сон…»

Спектакль Дмитра Богомазова схожий на святкове чудо

І через те, що ми давно не були в театрі, й через те, що у Богомазова всі спектаклі не залишають байдужими.

Останнім часом в Україні з’явилося немало найрізноманітніших, часом дуже вільно модернізованих версій  «Украденого щастя»,  наприклад,  литовський режисер Лінас Зайкаускас, який нині працює в Сумському театрі ім. Щепкіна, навіть примудрився двічі поставити цю п’єсу в Росії на початку російсько-української війни (як написала одна хабаровська газета, «вот так украинцы защищают свое счастье»)…. 

Отож, богомазовська версія мимоволі напрошується на порівняння. Втім, це справа невдячна і, якщо вже цей спектакль з чимось порівнювати — то хіба що з двома попередніми версіями Театру ім.І. Франка. Цікаво, що постановка Дмира Богомазова перегукується не з версією Сергія Данченка 1979 року, а радше з версією Гната Юри 1940 року. Чим саме перегукується? А тим, що і в Гната Петровича, і в Дмитра Михайловича є своєрідне «спрощення» драматургічного матеріалу: у першого — «спрощення» у  бік соціальної драми, у другого — навпаки, у  бік міфу. 

Коли гучномовець перед виставою та в антракті раз по раз нагадує про дотримання соціальної дистанції — це звучить ніби як незапланована підказка для публіки, мовляв, нам отут, на сцені,важлива саме оця дистанція від прямих і буквальних соціальних реалій.

Слово «спрощення» беремо в лапки, бо насправді це тонка й віртуозна робота.  Не одразу розумієш, що ця вистава виростає, по суті, з дитячої забави й страшної казки. Спершу читаєш усе, що бачиш — аж надто всерйоз. Нахилена площина сцени (сценографія Олександра Друганова) звично навіює тобі хрестоматійні поетичні рядки Івана Франка: «Я бачив дивний сон — немов передо мною безмовна та пуста і дика площина»…. Однак, насправді ця площина у виставі — «дитяча гірка», з якої взимку зручно з’їжджати на п’ятій точці, що персонажі залюбки роблять. Та й люди з жердинами, що на початку зображають лісорубів — теж гра досить прозора: я несу жердину, отже, я — лісоруб. 

І Анна з Миколою в схованках-лабіринтах їхнього помешкання схожі на переполоханих дітей увечері. І моторошний нічний прихід Михайла Гурмана («Я по твою душу прийшов!») — усе це з прадавньої казки-міфу, схованої в нашій підсвідомості.

В ролі Михайла Гурмана — Дмитро Рибалевський. У першому акті він — схожий на істоту з могили, з потойбічного світу, могутній перевертень-вовкулака, його брудно-сірий мундир нагадує масть старого самотнього вовка. В другому акті актор стає спокійніший і світліє лицем — власне, як і годиться упирям, що підживилися чужою енергією, нехай і ненадовго. Це, до речі, один з важливих смислових акцентів вистави: щастя ніколи не буває надовго…

Анна — Тетяна Міхіна. Вона теж істота не зовсім з людського світу, це — сновида, при тім іноді здається, що ця жінка сниться обом чоловікам, і Миколі, й Михайлові. Чудово придумані й бездоганно виконані її лунатичні прогулянки по круто нахиленій покрівлі хати, при повному, а потім при ущербленому місяці.

І нарешті в ролі Миколи Задорожного — Олександр Печериця. Мабуть, це нелегко — грати таку роль після легендарного Богдана Ступки. Одначе, Печериця працює з несподіваною, навіть якоюсь веселою легкістю, і він у цій ролі не схожий ні на кого, окрім самого себе, а якщо когось і нагадує — то казкового хороброго Котигорошка, який опинився в глибокій ямі, кинутий туди людською байдужістю й зрадою. 

Гріх не згадати ще кілька дрібних, але філігранно викінчених ролей: Війт — Богдан Бенюк, Настя — Ксенія Баша, Олекса Бабич — Іван Шаран.

…Про те, як придумано фінал, писати не хочеться, щоб не вкрасти втіху від добре закрученої  інтриги у тих, хто ще не бачив виставу. Скажемо лише одне: такий фінал міг придумати, можливо, не лише Богомазов. Але лише Дмитро  Богомазов придумав і реалізував цей фінал у виставі франківців, і саме у виставі франківців такий фінал отримує чудову повноту свого смислу… 

Іван БАБЕНКО
Тетяна ПОЛІЩУК

Джерело

DIRECTED BYlorem vestibulum
WRITTEN BYFusce pulvina & Nam cursus

FILMSTUDIONAME PRESENTSAN Fusce suscipit PRODUCTIONA laoreet a PICTURE lobortis neque CASTINGBY risus vulputate COSTUMESBY enim leo PRODUCTIONDESIGNER libero tortor DIRECTOROFPHOTOGRAPHY gravida tellus MUSICBY endrerit sagittis EDITEDBY Maecenas dictum EXECUTIVEPRODUCER tincidunt lobortis PRODUCEDBY Cras pellente STORYBY vitae pelle SCREENPLAYBY Duis accumsan WRITERDIRECTEDBY Nam purus