Серпень 4, 2021

Ми живемо, доки любимо!

Це життєве гасло Едуарда Марковича Митницького в час святкування його 90-річчя від дня народження розкриває таїну живої присутності Майстра в житті тих, кого він любив і тих, хто любив і любить його.

«Не думав, що буду спілкуватися з Едуардом Марковичем після його смерті більш ніж за життя. Тепер розумію, що таке Вчитель. Сьогодні важко зрозуміти, що відбувається не тільки в політиці, але просто з людьми, яких знав ледь не все життя. Питаю в нього: Що Ви думаєте? Посміхається. Чого ти задаєш дурні питання, Олексо? Він вмів так відповісти, що ти розумів себе, його, і навіть того дурня, через якого питання виникло. Він не пішов. Він поруч. Для мене назавжди» – О. Лісовець.

Едуард Маркович якимось дивним чином знаходив якесь унікальне об’єднуюче зерно, з якого, власне, і проростали завжди особливі іменні стосунки.

На завершення мого навчання на Вищих режисерських курсах він запропонував мені поставити виставу в його театрі.

В першій короткій співбесіді з’ясувалося, що ми обидва вчилися в Київській школі № 25 із зрозуміло великою часовою дистанцією.

Я запропонував п’єсу Л. Разумовської “Дорога Олена Сергіївна”, – жорстоку історію стосунків вчительки і учнів. Репетиції були дуже обнадійливими, але раптом її заборонили для постановки в Україні. Факт заборони твору про порозуміння поколінь обурив Майстра. Не одну філіппіку з цього приводу я чув від нього. Але завдяки цьому інциденту мені відкрилася концепція його театру.

Едуард Маркович був класним керівником і головою батьківського комітету свого унікального класу водночас.

Артисти вставали, коли він заходив до репетиційної зали. Ніяковіли, якщо бачили його невдоволення. Зауваження сприймали із завзятістю відмінника.

Фундатор «Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра» цілком природно вважав своїм правом підправляти, а часом і доставляти вистави молодших колег. В якийсь момент така формула творчих стосунків набула гострої критичності і до честі він зробив для себе важливі висновки.

“Багато чому я навчився у своїх наставників, ще більшому – у своїх товаришів, але більш за все – у своїх учнів” – сказано в Талмуді. І так клас перетворився на школу Митницького, з якої вийшли в світ театру яскраві послідовники і самодостойні митці: Дмитро Богомазов, Юрій Одинокий, Олексій Лісовець, Андрій Білоус, Тамара Трунова, Мунір Бакрі (Ізраїль), Ігор Матіїв, Юрій Мисак, Олександр Олексюк, Ігор Талалаєвський, Дмитро Весельский та багато інших відомих митців.

Якщо спробувати сформулювати, що їх об’єднує, то це сприйнята від Майстра здатність осягати нове, плекаючи старе. Не забуваючи при цьому слова В.Бєлінського: “Учень ніколи не перевершить вчителя, якщо бачить в ньому взірець, а не суперника”.

«Педагогіка для мене – прояв егоїзму. Я навчаю, щоб самому не відставати. Я навчаюся у своїх учнів, перевіряю світ на них. Вони бачать його в іншому новому прояві. У мене є досвід минулого і мені акумулювати цей світ, «крутий» світ – дуже важко. Зрозуміти його сьогоднішні цінності я не можу, проте я зобов’язаний розуміти. Не можна жити в нашій професії тільки минулими цінностями. Так, вони класичні цінності, але кожна епоха приносить нове. Подобається не подобається, але це невблаганно. Учні допомагають розібратися, в якійсь мірі в тому новому світі, який нам диктує і нав’язує час. Це перше. І, як у всіх випадках життя, існують особисті симпатії. Якби була антипатія, не тримав би людини поруч, я емоціант по натурі і в мене обов’язково був би конфлікт».

Едуард Маркович вмів відгадувати і високо цінував в людині імунно-компетентні клітини від непорядності.

Особливе місце в житті і творчості режисера посіла Ада Роговцева:

«Для такої «режисерської» актриси, як А. Роговцева – гнучкої і сприйнятливої до режисури чуттєвої (умовно кажучи) і обережної до режисури знакової (також умовно визнаної), – встановлення діагнозу режисерсько-акторських співвідношень, впливу і взаємозбагачення вкрай необхідно. Роговцева, сприйнявши «релігію» режисера, здатна на глибокі, контрастні і нестандартні рішення, які відрізняють її художню і людську природу».

«Зустріч з Едуардом Марковичем Митницьким була особливою і вирішальною для моєї акторської долі. З неї почалися і спільні роботи, і творча дружба на п’ять десятиліть.

І була та робота, без якої не уявляю ні свого, ні Едикового життя – робота над «Варшавською мелодією» Леоніда Зоріна. Мені було тридцять років. Я працювала з тонким, розумним, дуже талановитим режисером, я наче підсумовувала увесь свій вже чималий акторський досвід і виходила на новий фаховий рівень. Після генеральної репетиції «Варшавської», перед прем’єрою Едуард Маркович сказав: «Ну от, завтра ти прокинешся знаменитою». І я прокинулась знаменитою.

Я глибоко вдячна режисерові, який повірив у мене, легко і святково репетирував зі мною і подарував мені роль мого життя» – А. Роговцева.

За Бетховеном «Для людини з талантом і любов’ю до праці не існує перешкод». І це вже питання не школи, а академії вживання в природу вищої обдарованості, в таємницю таланту.

Своїм захватом від вистави «Трьох сестер» у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра я поділився в нашій газеті.

Майстер потелефонував, подякував, розповів про наступну постановку. Я зауважив, що 38 назв в діючому репертуарі варто зареєструвати в «Книзі рекордів Гіннеса» і погодився, що масштаб матеріальних і духовних витрат на таке явище виправдовується масштабом емоційної території, що зберігається із різноманітністю її рельєфу.

В момент обговорення «Закону про контрактну систему» зайшлося про встановлення граничного віку для посади керівника театру. Звичайно з цього приводу я звернувся до найзрілішого фундатора театру – людини, яка створила те, чого не існувало і протягом 40 років вела дорогою успіху.

Митницький відповів з посмішкою “На дев’ятому десятку про це рано говорити”.

Сьогодні діалог з ювіляром продовжується, діалог живий і змістовний. Його роздуми ніби перев’язують рани, порізи, якими так рясніє життя кожної людини:

«Єдине, що я можу сказати, побажати. Мені здається, що дуже важливо людині, прокидаючись вранці, зрозуміти – те, що він зробив вчора, позавчора, він зробив завдяки своєму вмінню, тому, що його поважають не за службовим положенням, а в силу завойованої ним в людях довіри. Не зробити ніякої підлості. «Успіх», просування, в основі якої лежить неправда, підлість, – вони все одно людину точать і гризуть. Адже підсвідомість чистіша від самої свідомості – щира і правдива. Тому і совість в людині завжди є, навіть якщо вона загнана в темний куток душі».

P.S.
Театральну премію “Київська пектораль” Митницький Едуард Маркович отримував двічі:

1998 рік – “За вагомий внесок в театральне мистецтво”
2010 рік – “Краща режисерська робота” (за виставу “Три сестри”)

Народний артист України – Олексій КУЖЕЛЬНИЙ

DIRECTED BYlorem vestibulum
WRITTEN BYFusce pulvina & Nam cursus

FILMSTUDIONAME PRESENTSAN Fusce suscipit PRODUCTIONA laoreet a PICTURE lobortis neque CASTINGBY risus vulputate COSTUMESBY enim leo PRODUCTIONDESIGNER libero tortor DIRECTOROFPHOTOGRAPHY gravida tellus MUSICBY endrerit sagittis EDITEDBY Maecenas dictum EXECUTIVEPRODUCER tincidunt lobortis PRODUCEDBY Cras pellente STORYBY vitae pelle SCREENPLAYBY Duis accumsan WRITERDIRECTEDBY Nam purus