Грудень 16, 2021

Діалог актора та драматурга

Олег Стефан і Павло Ар’є — про Львів, творчі пошуки та про крайні резонансні прем’єри у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра

З актором Олегом Стефаном домовляємось зустрітися в Театрі на лівому березі, в перерві між репетиціями прем’єрної вистави «Одіссею, повертайся додому», де він грає одного з шести Одіссеїв — саме того, який все ж таки повернувся до Пенелопи (спойлер: але це не точно). Напередодні ми кілька разів домовляємось зустрітися, нам постійно щось перешкоджає, проте є про що поговорити. Олег грає в двох останніх прем’єрах театру — «Одіссею, повертайся додому» у постановці Євгена Корняга та «Батько» у постановці Стаса Жиркова. В останній — головного героя Андре, який страждає на деменцію.

До нашого спілкування приєднується Павло Ар’є, який робив інсценізацію поеми Гомера для «Одіссея». З Олегом їх об’єднує багаторічна дружба і Львів, в якому один народився, а другий — довгі роки працював в Театрі імені Леся Курбаса. Спостерігати за їхнім спілкуванням — суцільне задоволення, вони ніби на одній хвилі. Говорили один з одним, іноді звертаючись до нас.

«ЛЮДИНА — УНІВЕРСУМ»

Павло: Для мене Олег Стефан — це була така постать, напевно, людина — універсум. В театрі ти дуже виділявся. А пам’ятаєш, як ми з тобою особисто познайомились? Це був 2006 рік, я надіслав свою п’єсу Володі Кучинському (засновнику і на той час художньому керівнику Театру Курбаса у Львові — прим.ред.), і він запросив мене до театру. Напевно, він щось тобі розповів про мене, і коли я прийшов у театр, ти вже знав, хто я. І ти підійшов до мене і обійняв, це було наше знайомство. Дуже дивне.

Олег: Це моя така природа — обіймати. Між іншим, багато хто може сказати, що вони запам’ятали мої обійми. Я не пам’ятаю цих перших обіймів, проте пам’ятаю, що ти завжди приїжджав з Німеччини, а для мене це кожного разу було цікаво — ця людина ніби з іншого світу, з іншої території. А ще Павло постійно привозив німецькі гумові цукерки в таких великих боксах, і актори — вони ж завжди діти — після репетиції заходили в гримерку, а на столі лежали оці відкриті коробки з різнокольоровими ведмедиками, жирафами, жабками, і кожен собі вибирав жменею. За цим спостерігати було дуже цікаво. А потім, коли говорили, що сьогодні в гості зайде Павло, ми вже знали, що будуть ці гумовіові цукерки.

А коли це точно сталося, ти кажеш що це 2006-й? 15 років пройшло.

Павло: І в цей момент у моєму житті з’явився друг. З першого моменту, ми дуже зійшлися, багато говорили, десь ходили, гуляли. Трішки більше дізнався про цю людину-універсум. І от з’явився в моєму житті справжній Будда, отак-от я скажу. А чому? По-перше, коли Олег запрошував мене особисто або з моїми друзями до себе в театр… А чому до себе в театр? Тому що він жив в маленькій кімнаті, навіть маніпусінькій…

Олег: Я до 49 років жив у театрі.

Павло …і оця людина, яка багато років живе без свого житла у маленькій кімнаті, був тільки умивальник і ліжечко — оце було перше відкриття. А друге — це як ми готували.

Олег: Я діставав з-під шафи електричну плитку.

Павло: Завжди була їжа така, аскета, не тому, що так життя заставляло, а тому що оце була свідомо обрана аскеза, і переді мною з’явився такий чоловік, який мене дуже вражав і своїм поглядом, і своєю любов’ю до цього всього. І завжди такими добрими словами до всіх, навіть до тих, хто його чогось не любив.

Олег: Не знаю, це крутезний період, я ж там формувався насправді.

Павло: Ти вважаєш, ці обставини формували тебе?

Олег: Так, звичайно, абсолютно все. По-перше, Кучинський, по-друге, його вибір репертуару, по-третє, тих людей, яких він підбирав в театр, це все як родина. Нас називали монастирем. Наші пріоритети все одно залишалися на боці ідеалістичного, все-таки дев’яності роки — вони дуже багатьох людей переформували на дорогу виживання. Але, незважаючи ні на що, ми трималися за якісь ідеалістичні теми, тексти, авторів, і це було непросто, але це був дуже бурхливий період насправді. Ми не були схожі на інших. І ми дуже багато їздили, фестивалі світу нам відкривали свої двері, дуже багато країн в ті бідні дев’яності роки ми об’їздили.

Павло: В Америці були?

Олег: Так, так, і не один раз. Театр Курбаса — чотири, я з них — два. Це були гастролі по три місяці, фактично нас діаспора тоді рятувала, нас приймали та селили українці у себе.

Павло: За своєю долею ти — мандрівник, народився на Одещині, вчився у Харкові.

Олег: У Харкові я ще 7 сезонів відпрацював у Театрі Шевченка.

Павло: А потім потрапив до Львова.

Олег: Через обставини, але все одно шукаєш живого, тому їдеш до Львова. Кучинський бачив нашу «Мина Мазайло» (дипломна вистава Харківського інституту мистецтв імені Івана Котляревського, де вчився Олег Стефан. — Прим.ред.). На той час ми приїхали з гастролями і не мали змоги потрапити до того маленького театрику, який тільки організувався, «Театр-студія» він тоді називався (в подальшому — Львівський Український Молодіжний Театр, який згодом став Театром ім. Леся Курбаса. — Прим.ред.). А одного разу нас запросили до себе на вечірку, і ви знаєте, це було моє потрясіння: естетичне, внутрішнє, духовне, людське. Ми зайшли в квартиру з високими стелями в старому львівському будинку. І там було багато молоді нашого віку і трохи старше, вони вздовж квартири розкинули рулони паперу, і вздовж цих рулонів усі й сіли. Тетяна Каспрук в українських строях виносила з кухні їжу. Уявіть, в українських строях, яких ми не бачили і не знали на той час. Це 89-й рік, ми приїхали з «совєцького Харькова», у Львові вже носили жовто-блакитні прапорці, а у Харкові про це ще навіть і не здогадувалися. І я попав у середовище молодих художників, поетів, акторів. Чесно кажучи, я просто онімів, і вбирав в себе цю всю родинність, яка в дев’яностих роках дуже відчувалася в львівському середовищі. І всі там були переплетені: поети завжди ходили в театр, театрали завжди ходили на виставки художників, бо художники працювали в театрах, і музикантів так само не могли обійти, я думаю, що в Україні це був феномен. А я взагалі до 25 років говорив «совєтской русской» загальнодоступною…

Павло: Важко повірити.

Олег: Так, і тут ти потрапляєш у певне середовище і розумієш, що ці люди, всі мої однолітки, вони не просто представники культури, яку ти не знаєш, але у них є батьки, діди, і коли їх слухаєш, то розумієш, що крізь них промовляють століття, які не промовляють чомусь через мене. І я став цікавитися тим, хто мої батьки, звідки вони, чиє їхнє коріння, чому в мене в паспорті написано було росіянин, а у мого дядька, брата мого батька, було написана молдаванин, а ще у одного брата мого батька було написано українець. Я тоді питав в батька, бабцю. Старий майстер, з якими на заводі після школи працював, мені казав: «Да який ти росіянин. Я знав твого діда, твій дід — Штефан, а ти пишешся Стефанов, який ти Стефанов, ти — Штефан, я з твоїм дідом до війни разом в школу одну румунську ходив». Тоді я розумію, що наполовину українець, бо мама моя з Галичини, трохи румунського в мені є. Напевно там почалася моя дорога до Львова.

ЛЬВІВ — КИЇВ

Павло: Мені здається, Львів тебе повернув Україні, а Україну — тобі. А знаєш, я був впевнений, що ти зі Львова ніколи не поїдеш. Ти настільки любиш Львів. От я, львів’янин, що народжений у Львові, напевно маю право не любити Львів по-своєму, це патріотизм такий — не любити місто, де народився, бо ти занадто любиш його. А Олег завжди каже, що це прекрасне місто, і я думав, що Олег ніколи не вийде з цієї ситуації, але ти з неї вийшов, і це так круто. А як ти вийшов з неї і як опинився в Києві?

Олег: Передчуття кінця. Ходжу по вулицях, тебе впізнають, в тебе є авторитет, граю в театрі…став відчувати певне кліше свого завершення, свій фінал, тоді хочеться розвернутися, бо ну я не маю знати свій фінал, десь всередині мені все одно сидить оця думка, що життя непередбачуване, і воно має залишатися таким до кінця.

Павло: Скажи, Київ — це було «почати все спочатку»?

Олег: У мене не було ніколи в житті «починання з початку». Це все було як продовження… Вже декілька років у мене було відчуття, що треба щось змінити або на території театру, в якому я тоді працював, треба було кардинально щось змінити, відкрити двері, впустити свіже повітря, поміняти формулу монастиря на якусь іншу, бо зараз в театрі і в суспільстві все змінюється досить швидко… На той час я багато чув про Тамару Трунову і про Стаса Жиркова, у нас були ідеї запросити їх до Театру Курбаса, і це був шанс і спосіб якось відкрити двері до чогось іншого, але це тривало і тривало.

Павло: Чи відрізняється той підхід, що у Києві, від того, що у Львові?

Олег: Справа в тому, що у Львові альтернативною всьому була школа Кучинського. В Києві в школах і досі існує абсолютно той самий совєтський, чи хочете там постсовєтський підхід, мало що взагалі змінилося і ті паростки, які почали звучати тоді на той час, власне оці імена Стаса, Тамари, Івана Уривського, Давида Петросяна — оце й відрізняло територію Києва від Львова. Я не знаю, яким чином тут їм вдавалося реалізовувати свої задумки, напевно теж дуже нелегко, але оскільки вони почали звучати в цьому просторі, їх не можна було не помітити, думки відразу підтягнулися сюди…

«БАТЬКО» — ЦЕ ЦІЛА НИЗКА ДИВ»

Павло: Давай поговоримо про «Батька». Як так склалося, що саме ти граєш головного героя?

Олег: «Батько» — це ціла низка див. Ми почали роботу десь з січня 2021-го. Стас Жирков зміг дістати текст і наважився замовити переклад, знаючи тільки синопсис, десь йому чуйка підказала, що це треба зробити. Далі, чомусь, із плеяди акторів, які працюють в цьому театрі мого віку, він пропонує цю роль мені. Для мене це питання так само. По-друге, я навіть знав, що може бути розподіл на двох, і на початку були такі версії роботи. Тобто оці всі маленькі дива, коли ти дізнаєшся спочатку про те, що тобі пропонують такий матеріал, по-друге, що в результаті тебе залишають самого на ролі, по-третє, коли ти дізнаєшся акторський склад, з яким ти хотів би попрацювати — вони всі чудові. І коли, наприклад, починаються перші репетиції, перше читання в кабінеті, і ти вже відчуваєш, наскільки ці актори, твої колеги, тебе підтримують в дорозі. Напевно, знаючи просто по-акторські, по-людські знаючи, який об’єм матеріалу тобі приходиться проживати. Потім перші репетиції… вийшло так, що були з Іриною Мак. Я знаю, наскільки вона крутезна актриса тільки тепер, і я це почав пізнавати буквально з першого погляду, першої репліки, яку вона мені сказала на репетиції в маленькій кімнатці… У нас почався діалог. І коли ти ніби просто кажеш два слова, і назустріч чуєш два слова від жінки, яку ти не знаєш, але сказані так просто, ніби знаєш її давно… І ти в цих очах бачиш… як це сказати… ну таку… знаєте, у Іри це все змішано з теплотою, з болем і з тим, що вона дивиться реально на тебе, а не на персонажа…

З перших читок ми розуміємо, а головне — розуміє Стас, що нам не вдастся витягнути виставу, спираючись виключно на реалістичне існуванн у стані хвороби (герой Андре хворіє на деменцію — прим.ред). І тоді як би Стас провокує дуже ігрові ходи, дуже контрастні, протилежні. Він пропонує різну воду, в яку треба стрибати майже миттєво.

Я думаю, що це одна з найскладніших моїх робіт, створених в «мирних» умовах. Маю на увазі порозуміння між нами, повага, терпіння, і навіть відсутність натяку на конфлікт. Для мене це важливо, бо творчий процес передбачає різне. Така атмосфера розташовує до довіри і відкритості наших душ.

А ще ця ситуація з ковідом і постійними перенесеннями прем’єри і паузами в репетиціях. Ви ж розумієте, що таке для актора обламати дистанцію? Мене навчили відпускати матеріал, насправді цьому ще й Кучинський вчив, бо він ніколи не називав дату прем’єри. Ми могли працювати над матеріалом рік, півтора, і до речі, акторам цього театру це також відомо, бо Митницький так само практикував таке, особливо останній період свого життя. І мені то ніби відомо, але щось неймовірне відбувається всередині, коли тебе зупиняють. І ти не можеш на це вплинути, тому ти відкладаєш матеріал, але внутрішньо ж ти його не відпускаєш, він весь час поруч.

І, думаю, що зі Стасом відбувалося те саме. На рівні інтуїції, відчуттів процес не припинявся ні на мить. А робота Юрія Ларіонова — художника вистави, я мав відчуття, що рішення простору народжується в процесі репетицій, і ми опиняємось у такому великому кінопавільйоні, в якому ти, здається, можеш жити. Думаю, в Україні цього не практикував ніхто. Чи не диво? А те, що композитором вистави є 20-річний Богдан Лисенко. Така глибина. Ще одне диво…

Павло: І ще одне диво — такої великої акторської роботи я ще у своєму житті не бачив наживо. Тобі дякую за це. Я виплакав всі очі, виплакав їх так, що в мене почалося запалення. Це неймовірна робота, я тобі дякую за ту енергію і силу, що ти даруєш людям.

Олег: Павло, я дякую тобі за ці слова. Тепер в мені існує реальна тривога, як втримати цю роль живою, бо ми відіграли шість вистав, і вони всі різні. Механізм, як брати такий матеріал народжується тільки зараз. Ми лише на самому початку історії.

«ЛЮДИНА САМА КЕРУЄ СВОЇМ ЖИТТЯМ»

Павло: Розкажи про «Одіссея». Також дуже дивно все сталося, що ти потрапив в цю історію.

Олег: Ви ж бачили «Одіссея»? Я там вийшов, розвернувся до Пенелопи, пішов, ліг на коліна і потяглася у мене рука. На репетиції не знав, що робити. Запитую в Жені Корняга (режисера вистави — прим.ред): «Ви мені скажіть, що робити, бо молодь тут так потужно існує, не знаю чи так втну»… Він каже: «Зараз підуть молоді Одессеї, вони ідуть, ідуть, і падають в… яму. Отам останній впаде, ти трішки почекай і потихеньку, потихеньку так… ти додому якби». Навіть не пояснював, додому чи ні, ну я ж по сюжету знав, що додому, що там Пенелопа. «І оце коли ти вибираєшся, ти не спіши тільки, може ти втомився, ти так присядь отам, подивися направо, наліво, підводься і заходь». Захожу, думаю: Де я? Що я роблю? Ага, це ж дім, думай про дім, ти дивишся вперед, і от вона тобі каже «Одіссею», там ноги самі якось так підкошуються. Така у мене «велика» роль. «Найбільша» в моєму репертуарному листі! (сміється)

Павло: Хотілося відмовитися від «Одіссея»?

Олег: Ой, ні. Я не так навчений. Мені зараз все одно, велика роль чи епізод. Навпаки, маю радість працювати з таким молодим потужним складом.

А тепер, Павло, ти мені скажи, Гомер свою «Одіссею» писав більше тисячі років тому, а ми живемо зараз в інших умовах, де для нас голос жінки не викликає запитань. Монологи Пенелопи, яких Гомер не писав, у твоїй подачі чуттєві, поетичні, філософські. Наскільки це було складно? Як тобі вдалося так точно передати… Чіпляє страшенно.

Павло: Не знаю, наскільки це точно, але я думаю, будь-яка людина, жінка, чоловік, дитина, присвячує своє життя очікуванню когось. Чи може це бути недобровільно? Можливо. Ну, матір може чекати все життя свою дитину. Дружина — чоловіка… напевно це велике кохання, треба казати, що це вибір. А сама історія Пенелопи — це про примус. З ким одружитися, як поводитися, будь що, — для жінок були встановлені певні правила поведінки. Емпатію підключаєш, і ти чуєш цей голос Пенелопи. Я ні в якому разі не хочу сказати, що я говорю за Пенелопу, або говорю її голосом. Я не жінка, я чоловік. Напевно, я не можу говорити голосом жінки, але може мені пощастило чути його десь між тими уривками, між тими ситуаціями, в які вона потрапляє. Там є певні цікаві моменти, де Гомер підказує. Класична історія з Телемахом, з її сином, вона взагалі представляється як один з прикладів, скажімо, приниження, де син каже матері, що вона не має права голосу, тому що вона жінка і вона має піти на свій другий поверх, шити те, що вона вишиває, керувати служницями — займатися жіночими справами. А серйозні речі — то чоловіки будуть говорити, і я буду говорити. Але ж насправді, в реальності, усю цю 20-річну Одісею, цю історію вона тримала на собі, на ній ця вся вага. І потім іде коментар Пенелопи або коментар автора: «І вражена таким розумом свого сина Пенелопа піднялася на свій другий поверх, щось там почала плакати по своєму чоловіку, і приспалася». Але ж, я думаю, якщо в ті часи існувало таке поняття як іронія, то це «Вражена розумом свого сина» — була така іронія. Це така підказка від нього, яку оцінку можна дати тому, що відбувається у тому патріархальному світі, у світі, який повністю на той час належав чоловікам. І взагалі, якщо по великому рахунку дивитися на «Одіссею», там є ще прекрасніша річ. От ми говорим «Про що Одіссей?». Історія звісно про те, що людина сама керує своїм життям, звісно вона про свободу, звісно вона багато про що. Але вона ще і про те, що попри той світ, який повністю належить чоловікам, історії самої Пенелопи не було б, якщо б вона підкорилася цим правилам. Бо тільки її супротив, тільки те, що вона чекала ті 20 років, не виходила ні за кого заміж, і не піддалася тому тиску і шантажу, вона дочекалася Одіссея, і це так закінчилося. Там вже закладено зерно супротиву, того, що цей світ несправедливий.

Олег: На твою думку, в нашій постановці Одіссей повернувся?

Павло: Для мене ця історія також про долю жінки, можливо мами, яка чекає на свого сина з фронту. Повернувся він чи ні… Це історія, яка тисячу років повторюється і повторюється, вона не тільки про Пенелопу, вона про це коло, яке не має кінця, про очікування, про велику любов, про свободу. Тут мені важливо не чи повернувся Одіссей, для мене важлива Пенелопа. А для тебе?

Олег: Так само. Напевно, це чекання — як дорога, несе в собі більше змісту. Це не просто історія про повернення Одіссея, це взагалі історія про кохання, яке можна зустріти і сьогодні, воно має право бути сьогодні. Це нагадування нам всім, що є така гідність в коханні, яка дозволяє людям переступати через себе, чекати і дочекатися свого. Велична історія.

Ганна БЕШКЕНАДЗЕ та Галина ЛЮТІКОВА

Джерело

DIRECTED BYlorem vestibulum
WRITTEN BYFusce pulvina & Nam cursus

FILMSTUDIONAME PRESENTSAN Fusce suscipit PRODUCTIONA laoreet a PICTURE lobortis neque CASTINGBY risus vulputate COSTUMESBY enim leo PRODUCTIONDESIGNER libero tortor DIRECTOROFPHOTOGRAPHY gravida tellus MUSICBY endrerit sagittis EDITEDBY Maecenas dictum EXECUTIVEPRODUCER tincidunt lobortis PRODUCEDBY Cras pellente STORYBY vitae pelle SCREENPLAYBY Duis accumsan WRITERDIRECTEDBY Nam purus